Прояви життя...

Вранці подзвонив телефон і розбудив мене. Систезований голос англійською мовою називав якісь цифри, я так і не зрозумів що то було, але вже і спати більше не міг. Підійшов до вікна, в мене далеко видно, а там - осінь. Сонце освітило жовті дерева, стоять сонні хатки на берегу озера, а в далині труба, з якої валить дим строго вертикально, проїхав потяг і стала тиша... Осінь... Час осінніх депресняків і підведення підсумків прожитого року. Моя баба вчора подивилась на жовті листя і сказала - все готується до зими... Завершується черговий цикл життя, я знову став на рік старше. Дивлюсь у вікно, а там дівчата бігають навколо озера, молоді, енергійні, фігура і все таке. Порівняв з собою, от кажуть тяжесть віку, я вже знаю що це. Колись у молодості, голова була пуста, ніяких авторитетів, я все сам краще знаю, тому нікого не слухаю... Ролі помінялись. Голова не пуста і має вже що передати, та молодості воно не потрібно. Отакий парадокс життя. Моє життя, мої спогади, мої знання. Отакий собі егоїзм. Життя, спогади, знання можуть бути розділені тільки з тим, хто поруч з тобою їх набував. Тільки тоді спогади піднімають емоційні хвилі і дарують радість. Суниці, обливання водою, вогнище вночі, повернення додому вранці... Мив на подвір"ї машину і як калейдоскоп - раз, і склалася якась картинка і тут же відгукнулись спогади - а пам"ятаєш, було! Пам"ятаю! І радісно. Отакі мої скарби. Як колись у дитинстві. В мене була коробочка, в яку я ховав свої "скарби". Там у мене були перебивні картинки, скляна кулька, червоний скляний рубін, срібна монетка, перлинка... Для мене то було Скарб! А, скажімо для моєї сестри - пунктик, бо туди треба обов"язково залізти і позабирати все. Так і прийшло, що матеріальний скарб не вічний. Спогади... Добре, що я не пам"ятаю погане. Погане для мене існує лише в теперішньому часі і найближчому минулому, поки пам"ятаю. Метушня не дає насолоджуватись життям, не дає часу зосередитись на відчутті щастя. А спогади вільні від метушні. Навіть те, що колись дратувало, тепер видається смішним. От лише цінність цього "скарбу" лише для мене. Навіть близькі люди розцінюють все це як мотлох, і як моя сестра колись, намагаються все це повикидати, заставити мене це забути і ніколи не згадувати... І що приховувати це? Не люблю брехні...

Як я вже вирішив дауншіфтити, ото розмістив своє резюме в мережі і читаю що приходить поштою. Оце думаю, знайду маленьку компанію, щоб лише почала, щоб не було цих дурацьких паперів, волокити, бюрократії, аби ніхто не корчив з себе звізду, аби всі були захоплені ентузіазмом, аби прикластися до роботи на всі 100, аби з радістю ходити на работу, аби можна було чомусь навчитись, чогось досягти, щось зрозуміти... Звучить утопічно, але так хочеться!

Був у п"ятницю на зустрічі. На мене дивились як на ідіота... Тримали в руках моє резюме і все перепитували - а ви точно зрозуміли, що це вакансія рядового співробітника, а чи ви почули скільки вам платитимуть?

А я відповідаючи на все все і пояснюючи чому я так роблю, сидів і думав... Може це я просто не правильно відношусь до роботи? Може варто попуститись? Адже кругом, куди б я не пішов працювати знайдеться якесь, вибачте, гімно, і це неминуче... А так поступати як я надумав - варто тоді, коли б я геть не залежав від доходу, який буду мати з цієї роботи. Я зрозумів що таки ідіот... Нехай мене вибачить та компанія, я до них не піду... Шило на мило не поміняю. Шукатиму свою ідилію далі і працюватиму поки тут...

( Ідилія та смерть... )

Не стало півня, почався в селі бардак. Качки ганяють курчат, курка стала кукурікать і нестись де прийдеться. За всіми треба бігать і дивитись аби не полізли кудись... Тепер думаємо віддати комусь нашу живність. Певно віддамо качок хазяйці. Звичайно вона їх приготує до якогось свята... Оце тішу себе тим, що це вже не буде на моїй совісті... Але певно таки буде, бо я ж знаю куди їх віддаю. Знову стаю вегетаріанцем.


Петрик-молодший і Палашка (або Мелашка... не можу їх розрізнити)

Живучи в селі ми якось подумали, що не вистачає нам сільського колориту. Поїхали на куренівський ринок і купили декоративного півника і курочку. Назвали Петрик і Раєчка. Нам по ходу втюхали ще маленьких каченят. Вони були такі хороші, жовтенькі, маленькі - ну не можливо було пройти мимо! Ото ми вже мали господарство - пару курей та трьох каченят. Качок назвали - Верка, Надька і Любка. Ми їх розрізняємо по чорним цяточкам на головах. У них відповідно - одна, дві і три.

Я ніколи не думав, що просто спостерігаючи за ними, так попускає після всієї офісної гидоти. Дивишся на них, а вони тобі радіють, підходять, дивляться. А як наллю качкам води - вони починають купатись, пірнати. Або поливаю їх зі шлангу - а вони стають вертикально, витягаються вгору і ловлять воду дзьобом. Такі смішні!

Петрик з Райкою привели курчат. В нас їх шестеро. Райка несла яйця як перепілка - такого ж розміру. І з них вилупились малюсенькі курчата, такі класні! Петрик ходить по траві, знайде щось і починає кликати всю свою родину, і метушиться, і кличе! Райка, велика пані, прийде, зробить як послугу - візьме і з"їсть того червяка... Я ніколи не думав, що півень може мати такі вроджені джентельментські нахили!



Два тижні назад Петрик захворів. Ми приїхали додому і застали його якимось кволим. Він сидів в квітах, мовчав і лише дивився... Подзвонили хазяйці, стали питати що робити... Але щось нічого не помогало... Йому ставало все гірше... Ось вже здалося, що він очухався, став ходити, намагався співати, але таким хриплим голосом! А потім йому стало ще гірше... Ветеринар сказав, що то грипп, треба давати йому перець горошком і кисле молоко... Але йому ставало все гірше і 27 числа він помер... Поховали ми його в кінці города під горіхом... Як жалко... Було нікого не слухати, а їхати в нормальну ветеринарну лікарню... Чого я цього не зробив...

Коли Петрик помер, вранці біля курятника зібралось все наше господарство - дівчата, Райка і малюки. І всі ніби розуміли що сталося. Стояли і дивились... Ми винесли Петрика з курятника і поклали в коробку, в якій і поховали... Він дійсно був головою серед них... Він доглядав за всіма...

Лондон. Я таки поїхав туди. Знову забронював готель, знову купив квитки... Умовив поїхати зі мною друзів. Ми пройшли цілу епопею з візами - неможливо було записатись на співбесіду в посольство, там все було зайнято і ми не встигали отримати візи. Але найшли спосіб - сиділи на сайті і тиснули F5, як тільки з"являлось вікно - зразу бронювали! Правда всі ходили у різний час, але головне - встигли! За день до відльоту отримали всі візи. Крім малого - у нього бачите дитячий паспорт, а треба аби було 2 вільні сторінки... Тому візу не дали. А у нього в день відльоту був день народження - подорож у Лондон мала бути йому подарунком. Але не склалося... Він лишився дома, а батьки полетіли самі...

Враження від Лондону - ну ніби я нікуди і не їздив. Все якесь своє. Дуже космополітичне місто. Всі нації Землі певно тут є. Поруч з манірною старою Англією, безумство Сохо і місцевих клубів, чайна таун чи арабські квартали. Ми приїхали в день святкування дня народження королеви. Бачили її на балконі Букінгемського палацу. Гуляв по абатству - просто волосся на голові рухалось коли бачив плити, під якими поховані Ньютон, Дарвін, Дікенс, Люіс Керол... Боже з дитинства ці люди були частиною життя. А тут - ось вони тут жили, працювали, а тепер тут поховані!

А як вразила скарбниця королеви в Тауері! Очей не відвести! Ми двічі проїхали на тому ексалаторі, і могли це разів двадцять...


( Ще... )

От, завів собі ЖЖ, аби записувати що коли було, бо забуваю. Так тепер розлінився геть. Треба зібратись і все ж писати. Боже скільки ж всього було за цей час! Треба спробувати розділити на теми... Робота, подорожі, домашні справи, друзі. Певно так. І ще потрібно викласти це в хронологічному порядку... Ну спробую.

Робота

Дістає як і раніше... Оговтався від стресу, коли накрилась поїздка у Лондон. Босс посміхався, обіцяв компенсувати втрати, але тепле його слово було... Фу, навіть гидко про це згадувати!
Взяли нам ІТ-директора, який тепер теж мені начальник... Тепер їх у мене - генеральний, CEO, COO, системний архітектор - свинячий син і ІТ-директор. Начальників багато, а порядку як звичайно... Як я ненавиджу бюрократичні компанії - процеси, структури, інструкції, інтриги, правила, холуйство, ідіотизм, невміння іти на зустріч, а оце дотримання дистанції між простими і керівництвом! Фу, мене зараз знудить! Коротше, все від чого я так тікав, знайшло мене тут знову! Ось, наприклад історія "успіху"... Коли я прийшов в компанію я застав розруху. Білінга немає, кожен департамент намагається щось робити як може. База абонентів існує в трьох екземплярах, які геть між собою не співпадають. Технарі ведуть свою, продажники - свою, а бухгалтерія - свою. Налагоджений якийсь дивний документообіг - щось принесли, щось по телефону, щось олівцем на папірці і т.п. Зрозуміло, що треба зводити все це до реальної картини і налагоджувати роботу всіх департаментів. Що і було зроблено. Була зроблена єдина база абонентів та впроваджена система електронного документообігу, розподілені обов"язки, роздані права, написані інструкції. Ніби все гаразд... Але раптом про це дізнаються американські начальники і разом забороняють і систему і єдину базу... Бо все це не було з ними узгоджено... Почалася боротьба за виживання. Тисячу раз пояснювалось що це таке і навіщо воно потрібно... Зразу я борсався намагався комусь щось довести... але марно. Роботу ми не покинули і продовжували підтримувати базу і систему. До речі багато людей були вдячні, що ми полегшили їм життя - вони сиділи на роботі, розгрібали папери до 9 вечора, приходили кожні вихідні... Через пару місяців великий босс вирішив дізнатись - а скільки ж у нас є клієнтів. Ну і для цього зібрав нараду - покликав технарів, продажників та бухгалтерію. От і питає - скільки? А у відповідь - повна каша! Округлились очі у боса - каже, як так? Як це ви працюєте і не знаєте навіть скільки у вас клієнтів?!? І почалася біготня - вирішили зводити і перевіряти всі дані... Мене засипали проханнями про звіти і вибірки з бази, але кожний же відстоює свою цифру - ніби вона правильна, б"ються вони не на життя... Вже почався якийсь маразм з приводу - треба створити таблицю в екселі, в якій вести всіх абонентів! Вже навіть почали малювати форму... Я не витримав. Написав листа великому босу, типу, може я лізу не в свою справу... але це все вже давно зроблено, база вже кілька місяців вивірена і ведеться день у день і ось її структура... Наступного дня отримав відповідь: прекрасно, чудова робота, дякую! Боже, я вже вирішив, що нарешті хоч хтось в цій компанії зрозумів необхідність цієї роботи! Але щастя було не довгим… Наступного дня мене викликав ІТ-директор до себе в кабінет і натовк мордою об стіл. Намалював мені квадратики структури компанії, типу оце бачиш CEO, а осьо це COO, а осьо архітектор, а осьо ІТ-директор, а десь аж там – ти. І якщо ти ще раз собі дозволиш звернутись напряму, мимо всіх цих квадратиків – май на увазі… І ще… ти не балакаєш англійською… і яка ти кажеш у тебе зарплатня? Так щоб ти знав – в тебе вона завелика, будь готовий до того, що тобі її зменшать… А з сьогоднішнього дня починаєш писати план виконаних за тиждень робіт і план на наступний тиждень. Дуже мотивуюча зустріч… Але як підсумок, мої дані виявились абсолютно точні, фінансисти перевіряли їх два тижні, систему документообігу таки дозволили… А я більше не хочу тут працювати.

У грудні були куплені квитки по акції. Візеір мав акцію - 880 грн квитки туди і назад. Я ніколи не був у Лондоні. А мріяв туди попасти ще років шість назад. Все якось не складалось... не було грошей, не було можливості. От нарешті я виплатив кредит і вирішив - пора здійснити давню мрію! Отож ми зарезервували готель. Зібрали купу документів для отримання візи. І отримали візи! Все! Ніщо не заважає здійснити мрію. Навіть з роботи відпустили. До речі на диво легко - просто підписали відпустку. Мене б мало це насторожити. Але радість від здійснення мрії... ну коротше, виліт у п"ятницю, речі зібрані, рюкзак лежить на задньому сиддіні, я готовий до пригод і вражень... Але...

У четвер після обіду приходить лист від нашого американського менеджера, що в п"ятницю прилітають поставщики, учасники тендеру, і зустрічі будуть всі вихідні, аж до середи, щодня. Прихожу до нього і кажу: що ж ти (сцуко) другого часу ніж на ці вихідні не знайшов? Потім виявилось, що він давно знав, про ці візити... просто мовчав... Мене це просто збісило! Думаю, а пішов ти! Моя відпустка узгоджена ще 2 березня, а воно розродилось 12 числа. От у п"ятницю, до речі 13-го (!), я вже не мав виходити на роботу, але вийду, один день, побуду на зустрічах, а там лишу когось за себе і з роботи поїду прямо в аеропорт. Але викликає мене босс до себе і починає полоскати мозги - що ж ти собі дозволяєш, то ж твоя робота, а ти збираєшся у відпустку, то нашо ми тебе тут тримаємо, ото і вирішуй...

Літак полетів... У Лондоні сонячно і тепло... а у Києві весь день йшов мокрий сніг... На душі мерзко... Відсидів цілий день на тих переговорах... так і не зрозумів якого їх треба було проводити у суботу... Рюмка горілки... Телевізор... А там куди не переключи - Лондон. Зайшов у магазин, а там - виграй поїздку у Лондон... Знаки? А може світ знущається наді мною?

Гарно жити в селі, от лише немає благ цивілізації - кабельного телебачення та інтернету. WiMAX не добиває в нашу яму, кабельні провайдери не дотягують, один нещасний СДМА Україна працює з останніх сил... і то так паскудно, що можна вважати, що не працює геть. Укртелеком немає вільних портів... але то певно для чужих, як ми. В нашого сусіда є інтернет, бо в нього там є блат, чи він там сам працює... Недавно він купив собі WiFi і ми мали нагоду покристуватись на шару мережею пару днів, бо він не додумався поставити пароль... Не додумався він поставити пароль навіть на свій роутер - я міг і його самого відімкнути від мережі! Ось учора він прийшов до нас з пропозицією: - а давайте я поділюся з вами доступом до мережі! Ой, ми так зраділи, але наша радість була не довгою... доти, поки ми не дізнались умови підключення. А умови такі - ми оплачуємо йому частину вартості його WiFi пристрою, а в нього він "крутий", також за адміністрування мережі, за поворот антени в нашу сторону, ну і звичайно половину абонплати. Коротше 460 грн на бочку. Він на таких самих умовах вже підключив сусідку, на черзі ми... Послухав я все це... нічого іншого не прийшло в голову як прислів"я "без лоха жизнь плоха". Кажу йому, що адмініструвати там нема що, я можу це і сам робити, тому не потрібно запрошувати спеців, повертати антену на WiFi - нехай просто забуде, бо вона не направлена, її крутити не треба. А підключення до ОГО коштує 120 грн, плюс абонплата за 4 Мбіти - 200 грн. Ну якщо поділити це на трьох, то мало б бути приблизно 110 грн, а не 460... На що він мені - так у вас же аж три компа! Ви ж будете уйму трафіку жерти! А я з вас як з усіх буду брати! Питаю його: а що ваш "крутий" WiFi уміє обмежувати швидкість по клієнтам? Ні... А може ваш WiFi уміє рахувати об"єм використаного трафіку? Ні... То може б ви пішли до сраки?

Стара потвора знайшла куди прикластись. Коли ми заїхали в село, то отримали у спадок страшну сільську хату. У вітальні-столовій стояв стіл, таке враження ніби то козел для побілки стель, накритий скатертиною, диван і холодильник. Враження було жахливе. Ніби тут жили гастарбайтери-будівники, що їли кильку в томатному соусі і відкривали консерву виключно ножем. На цьому столі і підписали угоду про оренду будинку на пів року. А тепер ця кімната виглядає так:

3 грудня - 23 лютого... Пауза затяглася. А стільки всього відбулося в житті. Був кінець "Шоколаду"... Жаль, стільки було витрачено сил. Був Новий рік. Була поїздака у Львів. Був переїзд моїх батьків до мене. Були пошуки житла і пеерїзд у село. Був новий клуб. Було малювання сайтів, буклетів, банерів, листівок. Були важкі часи на роботі. Засохла моя пальма. Розквітла орхідея. Була сварка сусідами в селі. Був другий день народження машинки. Була вечеря італійської кухні. Була гуска з яблуками. Були перестановки меблів. Були покупки люстр, торшерів, встановлення автоматики, безпровідної мережі в нашому домі. Була поклейка плінтусів на стелю та матюки за криві руки. Тепер дреба всі кривості задекорувати... Варто було б все це описати, щоб не забути.

Ми зліпили снігову бабу. У національній спідниці і блузці. З косою і квіткою за вухом. Назвали Вєркою. Тепер стоїть у дворі, радує око. Тепер ж потрібно мести подвір"я та прибирати сніг. А ще ми нарізали очерету поки болото замерзло. Масляна прийшла, зв"яжемо чучело, напечемо млинців. Я скоро забуду як читати, зате знатиму про всілякі болячки доктора Хауса. І спати ми тепер можемо виключно під Сімпсонів, дружно, утрьох, поперек дивану. Слава богу з чергою у ванну розібрались. А тепер у нас кінчились гроші, але це нас не зупиняє витрачатись на покривало на диван і кошик для брудної білизни. Так і живемо. Такі у нас сільські будні.

Криза! Біда! Жах! Що робити! Моя зарплатня тане на очах, вже 31% немає... Причому щодня... Кредит у доларах, валюту купити ніде, а якщо є, то по такому курсу, що най Бог милує! І далі що? Кожен день затримки - виходить у копійочку... Хіба станеться чудо і долар впаде, хоч на пару днів, до 10 числа!

Заначка, яку складав на чорний день - вже просто кишенькові гроші... Тому вирішив її потратити зараз, на саме необхідне, поки вона ще взагалі є. Іду лікувати зуби і купувати одяг...

Блін, а що далі?

В даному випадку по дубу... Настали довгоочікувані вихідні, в п"ятницю ліг спати о 8 вечора, аби вже нарешті виспатись. Вірніше, мене почало рубати під телевізором, ото я і вирішив не мучатись - піти спати. Гарного суботнього ранку, стара потвора набудувала собі купу планів на день! І машинку помити, і колеса поміняти, сходити в спортзал - там вже замовлене персональне тренування у місцевого бугая-тренера, і обов"язково з друзями зустрітись, коротше - всього і побільше, аби вихідні пройшли достойно.

Але Бог посміявся над цими планами... Заболів у потвори шлунок... Першими зірвались колеса і миття машини. Думала повтора відлежатись... але ставало все гірше і гірше... В обід старе вже зрозуміло, що не молоде і варто було б звернутись по допомогу лікаря. Потвора зразу думала пошукати в мережі все про свою халепу, але всидіти біля компа і натискати клавіші вже не могла... Злізла потвора з свого 9 поверху, сіла в машинку... стала домовлятись з животом - ти потерпи трішки, вже їдемо до лікаря, скоро все буде гаразд... Їзда в Медіком далась не просто. Через годину ввалилась мокра потвора на ресепшен і думала - все, зараз все стане знову добре! Але дівчинка завернула потвору - каже, не туди ти приїхало! Вали на Оболонь, там центральний Медіком - тобі туди... "- А поближче нічого немає",- змолилась потвора... "-ні... нічого". Попленталась потвора до машини, знову у дорогу, ще 45 хвилин їзди і розмов з животом: - потерпи трішки, вже їдемо, скоро нас полікують, ще трішки...

Насилу дочекалась потвора приходу лікаря. Чи то лікар довго ішов, чи то потворі не терпілося. Оглянув лікар старе і поклав у палату під капельницю. Одразу вяли купу аналізів, і вирішили спостерігати - знеболення давати не можна, аби "не змазати картину". Картина була не приємна... Перша банка відкапала потихеньку, прийшла медсестра і піключила другу... Потвору стало тошнити, тисне вона кнопки виклику, нарешті приходить якась санітарка - "що тре?". Кажу бігом мене відчепи від цих трубок, бо мене зараз знудить прямо тут! А вона не знає як це зробити! Щось шукає, щось сіпає, кажу "бігом, бо зараз вмру!" - з переляку знайшла, як мене відімкнути від тих трубок... Прибіг лікар, почав мене грузити: "ви мусите прийняти рішення!", і починає мені співати пісню, про те, що раз мені все гірше і гірше, то треба рішатись на хірургічне втручання і все таке... Питаю, як же так? Ви точно не знаєте, що зі мною, але рубати вже готові? Може б варто було спочатку знати точно? Може якесь УЗД? Погрузили стару потвору на каталку і повезли на УЗД... Довго іздили по потворі тією слизькою штукою і нічого не знайшли... Питаю весь консиліум лікарів, що спостерігали за всім тим: і шо, я таки виживу, да? Ну вони чогось пошепотілись і швиденько втекли з кімнати... Відвезли потвору на каталці назад у палату. Від тих всіх тикань в живіт, повора вже тихенько виє у палаті, благо нікого немає... Знову приходить лікар. Знову прогруз - рішайтесь на операцію! Питаю, а чи зможу взагалі я оплатити ваші послуги, скільки коштує та операція? Пішов дізнаватись, через пару хвилин прийшов - 17000 грн... От дивлюся на нього і думаю: от все це гарно звичайно, а чого власне я повинен йому вірити? Ще й за такі гроші... Кажу йому: - ви мене вибачте, але я не зможу оплатити таку суму, перевозьте мене в звичайну клініку... Ще повмовляв кілька хвилин, порозказував мені жахи, якщо я відмовлюся від негайної операції, налякав мене відповідальністью за все це... і на мій власний ризик відпустив мене додому. Бо я таки категорично відмовився від операції і заявив, що хочу додому! Наостанок, лікар мені сказав, що якщо мені стане гірше, аби я одразу викликав швидку і на операцію! І що ймовірність, що все минеться саме без хірургічного втручання, шляхом діареї - 0,1%...

Вилізла потвора з палати і поповзла до машини... Приїхала додому... І настав 0,1%. І настало щастя! Правда тепер не можу їсти - все болить... п"ю чай, лижу шоколад... Так що поки мій попіл розвіювати рано! Ось лише я подумав, що варто змінити пункт заповіту в тому, що попіл можна розвіяти де попало - я хочу аби мій попіл розвіяли десь у гарному місці, мені від цього буде приємніше.

Вчора стара потвора геть розслабилась... Ото виїздило старе з парковки біля охвісу, а треба сказати, що то простий тротуар... так от, з"їзд з тротуару перекритий автомобілем ДАІ і так, що місця лишилось геть мало... Карочє, старе, нерозумне таки полізло туди... ну і зачепило ментовську машину... Зчинився гвалт, вжалений мент бігав навколо і кудахтав: -"ДТП! ДТП!"

Вилізла стара потвора з машини, почісала ріпу і попхала дивитись - і шо там трапилось... А там, блін, протерся їх бампер мені по дверям! Ще й мент метушиться навколо і каркає: - "документи! документи!". Полізла стара потвора за документами, знайшла права, техпаспорт... дала менту. А де той клятий талон - а холєра його знає! Але потвора ще не по всім ничкам порилась, то і продовжує копирсатись собі потихеньку... А вжалений мент: "Всьо! немає талону! понятно!", і побіг собі... Потвора порилася у бардачку і дістала звідти трохи зім"ятий талон. Вилазить з машини, стукає менту у вікно - на, мовляв, ти ж так хотів того талона!

Засумувала потвора: оце зараз права відберуть, а по суті нічого такого і не трапилось... Ну подерлись у мене двері, але ж ментам взагалі нічого не трапилось. А права відберуть... і штрафи теперішні... Блін! Дивиться потвора - мент щось старанно пише... Подзвонило старе друзям, питає і шо його ото робити? Ну порадились і вирішила потвора іти ва-банк: взяла серветку, протерла дверцята, потім залізла до ментів у машину і стала там репетувати:
- а шо треба, чого пристали, яке таке ДТП, а де ушкоджений транспортний засіб?
- а осьо читайте: штраф 400 грн і вилучення прав, - мент тиче мені в очі якусь бомагу
- так де ж ДТП?
- а ваша машина пошкоджена!
- а вам до того яке діло? То не вашого розуму діло! Ваша машина ушкоджена?
- ні
- то шо нада? І ваще - давайте мені ваші фамільо і те, як його, званіє, я вже буду дзвонить в службу довіри!
- да я тобі зара диспетчера дам, - і тиче мені мікрофон в зуби
- та до одного місця мені твій диспетчер, фамільо давай, я по телефону дзвонить буду!
- карочі, вилазь отсюдава, оно стоїть другий мент - іди з ним рішай, якщо в нього претензій немає - вали отсюдова!
Вилазить потвора з ментовської машини і каже до другого:
- ну шо? отой сказав шоб ти рішав! ну то шо?
- та вали вже отсюдова!
- та документи віддай і звалю!
- а ти не пив?
- ти шо? на роботі, та ще в понеділок!
- а хто вас там знає, якщо так їздите!

27 листопада отримав повідомлення, як запрошення поспілкуватись з текстом "перед тим, як написати - подумай добре, що тобі потрібно...". Ну як я повинен був все це сприйняти? Я знав звідки ноги ростуть і знав, що те місце не дуже добре пахне... Ось я лежав ліжку і стібався над всім цим... 29 листопада нове повідомлення: "давай поспілкуємось, якщо ти цього хочеш..." Стібався далі - типу, о, такий прогрес: з "подумай що треба", до "якщо ти хочеш"... Так зав"язалось знайомство, якого ніхто з нас спочатку категорично не хотів...

Не буду писати хто і що, але виявилась дуже порядна, розумна і сильна людина. Ми зустрілись, поспілкувались... Я був вражений - такі люди так рідко зустрічаються! Голова на місці, без тараканів, просто і прямо говорить, серйозний життєвий досвід... І головне - порядність! Друзі намагались посіяти сумніви, я навіть злякався, подумав, що я зі своєю наївністю знову нічого не помічаю... Але то виявилось не правдою!

Сподобалось мені це веселе кошеня, так і хотілося перевернути на спину і лоскотати животик! Так і прижилося... А тепер воно мене вчить... і справедливо робить зауваження. Я знову вражений! Воно бачить суть і каже це прямо, без всіляких витребеньок - в лоб! Я гублюся від такої манери спілкування, водночас розумію, що мені є чому повчитись. Я дуже радий цій зустрічі... Тепер я відчуваю відповідальність за тих кого приручив... Як би так сталося, щоб це було на довго! На роки!

Виглянув вранці у вінко - там все залито молоком! Міста немає! Сиджу під вікном, п"ю каву і раптом чогось приходить до голови, що в такому тумані треба бути дуже обрежним, бо можна вчасно не помітити людей на переході... уявив собі, як це жахливо, не дай Боже попасти в таку передрягу! Далі думка пішла, а чи треба вмикати протитуманні фари, щоб хоч мене бачили, чи вже достатньо світло, чи встане сонце і туман щезне.. Допив каву і пішов збиратись на роботу.

Їхав, як звичайно, балакав з попутчицею, вже майже доїхали, а на черговому перехресті не працює світлофор. Рух досить інтенсивний, мені треба пересікти потік - от і як вклинитись? Дивлюся, з того боку дороги машини потроху висовуються на перехрестя, думаю, що зараз нас пропустять - потік почав зупинятись. Я було посунувся, але бачу, що з мого боку летить якись льотчик... став. Знову посунувся, але на цей раз летить мотоцикл, я знову став. А з того боку вулиці потік вже поїхав... На дорогу виїхав якийсь джип і мотоцикл прямо йому в бік, рівно по середині... Мотоцикліст зреагувати не встиг... Гальмувати було пізно... Удар... І скло від шолома закрутилося у мене перед колесами, перелетівши через джипа...

В мене черговий конфлікт. На цей раз з системним адміністратором. Наш сисадмін - такий собі маленький чоловічок, але з деякими претензіями до життя. Так не люблю коли до мене на "ви", а він вимагає щоб ми спілкувались лише "ви"! Я попросив його підготувати мені інформацію по ліцензіям на сервери і термінали. Ну якщо в нього посада провідний інженер ІТ - до до кого ж іще, як не до нього? У відповідь отримав рахунок на 17 тис. грн... Ну став дивитись. І пишу йому лист - прошу пояснити, що він тут купує і що ми отримаємо. А у відповідь ссилка на сайт мікрософту, з поясненням - типу сам читай, чого це я маю тебе вчити... Добре, думаю, гляну... Ну і питань стало більше. Чому ми купуємо ліцензію до 2008 сервера, якщо у нас 2003, може нам краще купити безлімітну ліцензію, ніж для кожного користувача - ми ж будемо рости, чи може нам краще використати альтернативну службу термінального доступу, наприклад якись Citrix? Ну може я і не знаю багато, ну якщо ж я звертаюсь до спеціаліста, то очікую кваліфіковану відповідь. Але мої очікування були не оправдані... У відповідь я отримав лист, в якому мені вказали, що те що мені надали готовий рахунок і нічого пояснювати не збираються, і це - є мені послугою, бо вони бачите, витратили свій час, та час поставщика, аби виписати раунок, і якщо я бажаю пояснень, то мушу сам шукати іншого поставщика і морочити йому голову! Звичайно я не міг промовчати... Я делікатно вказав людині на виконання службових обов"язків. І тут повалив потік... мене звинуватили у некомпетентності, порадили сходити на курси, вказали, що моя посада вище ніж рядовий інженер, що моя зарплата в N раз більше його, і що я позиціоную себе дуже високо і веду себе відповідно, а він при цьому всьому повинен пояснювати мені базові, на його думку, речі! І що в такому випадку краще набрати групу бабусь, яким напишуть (ну я так розумію, що він сам напише) чіткі інструкції і тоді вони будуть працювати... Моя репліка типу "я важаю, що довіра повинна будуватись поступово, а не вимагатись по дефолту" до свідомості так і не дійшла... А пояснювати, що відносини таки будуються поступово - марна трата часу. Може колись мені б і не прийшло в голову сумніватись в суммах, які він дає мені на оплату, бо я буду впевнений, що це самий кращий і продуманий варіант... Але навіть якби я платив зі своєї кишені, я б все одно цікавився, чи я купую те, що треба!

Вчора прийшов лист від моєї бувшої співробтниці. У неї важко хворий брат. На термінову операцію клініка вимагає депозит 200000 евро... І потрібен донор 1/4 частини легені, при цьому важливо, щоб фізичні параметри донора і реціпієнта були приблизно однаковими... Це треба терміново... хлопець, 23 роки, задихається... Рак... Я прекрасно розумію, що це крик відчаю... Що людина буде намагатись зробити все по максимуму, аби потім не жити з муками совісті про можливо втрачений варіант... Але мене це заставило задуматись: а зміг би я відати частину себе, щоб спасти, або по крайній мірі спробувати спасти, життя чужій людині? І зрозумів, що дивлячись в очі цій людині... я б не зміг відмовити... Це заставило переоцінити відношення до життя... Але допомога не знадобилась... Через кілька годин прийшов ще один лист... "вже нічого не потрібно"...

Терпи мій щоденничок... буду нити... більше все одно нікому! Певно я не можу бути керівником. Все ж я сам собі художник і це правильно для мене. Фінансовий департамент заставив мене знайти людину, яка б могла вирішити їх проблеми з 1С бухгалтерією... Але так, як задач по 1С не багато, людину беруть у мій відділ, а не в бухгалтерію, а в моєму відділі роботи дуже багато, то я вирішив сумістити два напрямки і взяти людину в білінг зі знанням 1С і программування. Назвав його інженером з програмного забезпечення і знайшов такого. Чоловік з досвідом, 32 роки, одружений, є діти... Досвід у нього правда далеко не телекомунікаційний... Але я вирішив, що нічого - навчу! Не дарма вже 10 років в телекомунікації! Враження справив гарне - покладистий солідний чоловік. А тепер маю проблему... Він намагається мені розказати, що 1С - то супер програма, що треба працювати лише там і край! Намагаюсь пояснити йому, що так не робиться, для обслуговування абонентів є спеціальна програма, для простоти назву її "білінг", яка включає в себе робочі місця для всіх підрозділів компанії - починаючи з продажів і кінчаючи технічним обслуговуванням, веденням конфігурації мережі, управління обладнанням та решту... Але мій новий співробітник вирішив впертись... Каже що все це фігня, для всього цього можна пристосувати 1С... І фігня, що абонентів планується багато, що обслуговуватись мають кілька країн... Каже, що треба лише помітку зробити - де українські абоненти, а де - іноземні... В мене після цих заяв просто опускаються руки. Я повинен доводити очевидні речі! Витратив пів дня на пояснення, що таке біллінг, як все працює... Думаю, лікбез не завадить... Коли ми зайшли на третє коло пояснень мене почало тіпати... Коротше кажучи, контакту немає... Людина сперечається зі мною, доводить щось своє... Невже прийдеться прощатись? Мені потрібні однодумці, з якими цей віз можна було б потягти... А "верховної ради" мені тут зовсім не потрібно! Напевно справа все ж в мені... Поганий з мене керівник...

Збираюсь у суботу виходити з дому і кладу мобільник в кишеню. Бачу, що шнурок висить, та думаю, ще хтось потягне... Але чого я переживаю - я ж не в метро їзжу! І пішов... Сіли в кафе, замовили каву, вирішив поздоровоти подругу з Днем народження, а телефона вже немає... Зіпсувався настрій... Без телефона як без рук... Всі контакти втрачені... Прикро...

Були в суботу на автошоу. Зустріли знайому ведучу - Альону, допомогали команді Авто-Леді, але чомусь при виграшах у всіх конкурсах ми не взяли ні одного приза. Дивний якийсь конкурс. Плюнули і пішли пиячити. Мали відсвяткувати мій день народження в кафе, бо в мене дома все одно немає нічого їстівного, а потім вже поїхати додому і спокійно попити коктейлів чи горілки, ну хто чого забажає. Розсілися по машинам і поїхали. Але ми не врахували хеппі міс Тру. Ми доїхали до Подолу, замовили столик в ресторанчику, навіть їжу замовили і навіть її вже принесли, а міс Тру все ще шукала поділ по GPS... Таке враження, що може працювати лише один прилад - або голова, або GPS, як можна було опам"ятатись на Московському мості, що треба на Поділ, їдучи з обухівської траси? Але то пусте, пригоди були далі. Ми вже поїли, а міс Тру все немає і немає. Телефона у мене немає, аби подзвонити, тому прошу друзів - а ну наберіть. Думаючи, що щось сталося, виходжу на вулицю, щоб зустріти, і бачу картину: машина міс Тру, вся розмальована Вованом на конкурсах того автошоу, яку штовхають Альона та Сергій, паркується поруч з рестораном. Підхожу, питаю, що трапилось - кажуть, що електроніка сбійнула, не вмикаються передачі на коробці автомат... Пішли в ресторанчик, поїли, посиділи, думали може постоїть та попустить. Не допомогло. Відімкнули акумулятор, теж не допомогло. Буксирувати машину з автоматом ніби не можна... І що робити? Машина стоїть посеред дороги. Навіть не заводиться. Ніч. А ми мали ще їхати до мене додому... Дзвонили майстрам, ніхто в 12 ночі в суботу не хоче нічого робити... Вирішили таки тягти машину додому... Прив"язали міс Тру до мене і з швидкістю 30 км/год їхали через усе місто з Подолу на Академмістечко...

Половину народу розгубили по дорозі... У кого собака негуляна, хто лише прилетів вранці... Самі стійкі поїхали до мене... На початку другої ночі, ми вже ніякі нарешті приїхали. Випили по свіфту і спати. Вранці прокинулись і дивились пів дня телевізор. З їжі були лише вареники вийняті з вічної мерзлоти і залишки горілки. Я ніколи не думав, що можна так насміятись з нашого телебачення :) Особливо потішили обтягуючі трусики на шлейках...

Два тижні назад я звільнився з коханої компанії. Тиждень був арт-директором, в принципі і продовжую це за сумісництвом... :) Про це ще напишу, але іншим разом. А тепер у мене нова робота. Моя нова компанія існує на ринку вже 10 років. Зараз вони планують розпочати новий проект, на який мене в принципі і запросили. Все було дуже перспективно і райдужно... до позавчора. Виявилось, що у компанії вже був цілий відділ який мав займатися тими ж питаннями. Компанія купила в американців систему за величезні гроші, сама програма більше мільйона доларів, та ще підтримка, ліцензії, доробки... І щось я так зрозумів ця програма була не зовсім досконала, але відділ який повинен був впроваджувати систему із-за якихось непорозумінь з поставщиком та рештою компанії в плані як все повинно працювати, звільнився в один день! Пів року компанія викручувалась як могла - продажники вели в екселі, техніки - в MySQL, бухгалтерія - в 1С... Але всі розуміють що так не можна. Запросили мене зробити оцінку проблеми. А проблемою вони вважали складність інтеграції білінгу з іншими системами компанії. Система з світовим ім"ям, в світі має вже багато успішних інсталяцій, компанія-розробник активно приймає участь в просуванні технологій безпровідного інтернету, розробці стандартів та інше. Тому на саму систему я сильно не придивлявся - що я мав там побачити, специфіки надання послуг інтернету я не знаю, а мені сказали, що є лише проблема інтеграції білінгу з іншими системами компанії. А треба було самому розібратись у всьому. Але за 2 дні це зробити і неможливо... Загалом я зробив аналіз, вказав, що була не правильно вибрана стратегія інтеграції і розписав, як все повинно бути. Мене запросили сюди на роботу і дали гарну зарплатню, від якої я не зміг відмовитись :)

Мене посадили в окремому крилі офісу, тут є 5 величезних кімнат... і я тут сиджу один. Прибиральниця каже, що я скоро здичавію. Що треба спілкуватись з людьми, треба сидіти з усіма в купі і все таке... Вона в принципі права, треба відчути компанію, познайомитись з народом... Але щось мене стримувало... Я помічав на собі погляди, типу "ну-ну... подивимось", я знаю, що у компанії в недалекому минулому були труднощі з грошима, що багато людей пішло... Загалом якийсь депресивний дух відчувається добряче. На це все наклалося, що в мене на СТО забрали машину ремонтувати, а їзда в тролейбусах та метро не сильно піднімає дух... Мені видали ноутбук - якесь допотопне чудо, і то десь на 5 день роботи в цій компанії. Службовий телефон - нокія 1600. Я вже думав що такі телефони не випускають... Загалом я відчув себе, ніби відкотився назад років на 10! Страшенно тяжке добирання до роботи, недолуга техніка, дома пустий холодильник... І засумував... Подумав, що марно я запхався у це діло, що не потягну все це... Якщо навіть співробітники мені відкритим текстом кажуть, що вони б побоялись за це братись, знаючи як тут все було... На сьогодні ніякої підтримки немає, документації немає, ніхто працювати з білінгом не вміє, хто вмів - вже тут не працює. Знайшов якусь дівчинку в Донецьку, яка ще пам"ятає як там робились операції, намагалась показати, але сама система не працює... Мій день народження, який пройшов так, що його ніхто і не помітив... Вино під телевізором увечорі... І все якось враз стало погано.

Вчора був на старій роботі і контраст між компанією, що активно розвивається і цією нарешті дав мені зрозуміти свій стан. Я зрозумів, що не буду піддаватись місцевим депресивним настроям, я буду з ними боротись! Нехай вони рівняються на мене, а я під них підлаштовуватись не буду... Не праві вони! І край! Так що буду боротись з поставщиком системи аби зробив все так, як я хочу, з підрозділами компанії які не схотять працювати по-новому, дороги назад немає. Начувайтесь! І стало мені набагато легше :)