Прояви життя...

Ось пройшло вже пів року з моменту останнього запису. Я таки перейшов на нову роботу - я тепер Арт-директор в великому рекламному агенстві. Мені дуже подобається. І робота і колектив. Всі молоді, легкі на підйом, креативні. Он перед Новим роком грали в секретного Санту - та я мало не став комплексувати, вони таке видумляли, що мені прийшлось трохи напружитись... Молодці.

А ще я нарешті закінчив ремонт в своїй квартирці. Не все звичайно і не до кінця, але вже досить затишно. Особливо мене радує те, що я ходжу на роботу пішки. Для Києва - то просто чудо. Тепер коли доводиться їхати кудись на машині, тиснява на дорогах дратує геть!

Ніяк не можу оговтатись після ремонту. Дуже багато пішло на нього грошей. Та і далі гроші ідуть. А ще виявляється в нову хату треба стільки всіляких дрібниць.. від рушників до посуду, відро для сміття, чи просто коробки для трусів/носків, коротше мені добряче не вистачає грошей... А ще треба зібрати гроші на диван, люстри, вішалку, тумбочку для взуття та під телефон (щоб сховати зайві дроти). Ну і головна витрата - скляна стіна в туалет... Ото забаглося мені дизайнерських рішень, а грошей не вистачило :) А при вході, на стіні в мене намальований золотий Будда. Ото захопився ним, така цікава філософія!

Іде дощ. Сиджу на порозі будинку і слухаю. Не холодно. Спокійно. Раніше думав, що самотність напрягаэ, а тепер нею насолоджуюсь. Взагалі на мене зійшов якийсь космічний спокій - навіть натовпи людей у супермаркеті, де купував їдло, обійшли мене. Певно то такий психісний настрій, що навіть люди не штовхають. Але мені подобаэться. Спокійно якось.

Певно метушня і роздуми "що далі" таки стомили і настав душевний релакс. А напряг мене черговий кредит, спроби змінити роботу, сімейні негаразди... Мама знову втекла від проблем у Іспанію. Мені світять тяжкі роки виплат по кредиту за своэ житло. Бо попереднэ "своэ" було віддане батькам, аби вирішити їх проблеми. А тепер болить моя голова, як жить далі. З одного боку я давно мріяв займатись рекламою і покинути свої білінги. І справді скільки ж можна, з 99 року цим займаюсь. Досяг потолка і в кар'эрі і в зарплаті. Далі треба щось міняти.

З іншого боку - мрія. Реклама. Я давно хотів там працювати. І от мрія здійснюэться. Мені запропонували перейти в велике рекламне агенство. Навіть не простим дизанером, а арт-директором! Здавалось, чого ще хотіти, хапайся, дурню, за цю можливість та іди. Але ж як виявилось від мого рішення залежить доля декількох людей. Я бачив приклади коли людина взяла і почала все з початку. Я розумію, це досить важкий шлях. І певно я на нього відважусь. Та що казати, я вже погодився на перехід. От лише в зарплаті я втрачаю в два рази... Цікаво, що ніхто з моїх друзів не одобрив моэ рішення. Всі вважають, що працювати там де до душі, а не там де більше платять, то категорично не правильно! Коротше, історія іде по колу, я починаю життя з початку. Не знаю як платитиму кредити, комуналки, що їстиму, але нехай буде як маэ бути. А попереду ремонт і творча робота.

Щоб не казали, "Записки українського самашедшого" сильна книга. Я вдячний Ліні за нагадування про те, чим ми жили та як все було. Особливо сумно проводити аналогії з сьогоднішнім днем. Загалом мене накрила депресія...

Як і у 2000 році я знову не бачу перспективи для себе в цій.. хм, навіть не "в своїй", країні. Страшний сон, що оте стане президентом України став реальністю. Отий чорноротий виродок землі львівської розказує мені з екрану телевізора, шо оте мало на увазі коли ляпало чергову дурницю... А ми все ковтаємо і заспокоюємо себе - аби не гірше... Господи, звідки в цих людей стільки рабської натури! Де гідність? Де розум і очі? Навіщо будувати вертолітний майданчик в Каневі, а не дорогу туди? Хто з гостей Євро-2012 має туди літати клонитись Шевченку? Навіщо депутатам 980 млн. грн на утримання? Коли вони вже нажеруться? Ну але ж ми їх туди обрали, може вже досить? Скільки нам будуть плювати в обличчя? Може вмиємось нарешті?

Дякую, Ліно!

Стомлений від дурні, яку ллє телевізор з усіма своїми шоу... шо політичні, шо козирні життя... Якийсь безлад. От не відчувається нічого значущого, важливого, може навіть історичного... А на фоні цього всього відчуваю себе ще більш малою непотрібною піщинкою. Болить за країну, а вдіяти нічого не можеш. Болить за людей - мусиш змиритись і жити серед них.

Хочу змінити своє життя, навіть вже якось відірвався від всього попереднього. Таке відчуття, ніби стоїш на краю прірви - перед тобою величезний простір. Залишилось зробити крок вперед... і боротись за життя. А поки передих, пауза. І тут задумуєшся - а чи зможу? Чи вистачить сил? І повернутись назад у насиджене гніздо не можу! Більшість крутить пальцем біля скроні - сиди собі спокійно, тобі гарно платять, насолоджуйся. То марнування часу... та життя... Я може б і міг його марнувати, коли б міг сказати - так, я багато чого зробив, досяг, зміг, тепер можу дозволити собі відпочивати. Але ж... Дерева, сини, будинки.... та нема нічого. Всі матеріальні досягнення - примарні. Цунамі та землетруси легко доводять це. Нематеріальні досягнення - видно належать не нам. Ми є лише провідниками для них. Останнім часом вже втретє отримую доказ прислів"ю, що ідеї літають в повітрі. Видно одні і ті самі ідеї приходять у голову багатьом людям, щоб все ж таки бути гарантовано реалізованими. Цікава думка - може варто викладати ідеї письмово, скажімо в ЖЖ, щоб потім бачити, як вони реалізовуються і порівнювати швидкість розповсюдження ідейної хвилі?

Боже, що ж коїться в світі? То мерли птахи і риби зграями, тепер цей страшний землетрус у Японії. Ще й ті атомні електростанції... Японія одна з самих розвинутих країн світу і таке... Чи ж справляться вони з тим?

Ото думаю, що якщо немає де переночувати - то просишся до друзів чи родичів... Може запросимо японців до нас жити? Може і ми щось від них навчимося?

Щось дійсно стало важко. Кругом якийсь напряг. Робота розвалюється, країна туди ж. І що далі робити?

Ранок, підйом о 6:40, помитись, вдягнутись (тепер саме в такому порядку, бо якось вивалився на вулицю в трусах - а там хазаяйка клумби порає), дати пташкам поїсти, зробити собі кави, ввімкнути телевізор. 7:40 - виходити з дому, дорога на роботу, особисте життя кінчилось. 17:30 знову починається особисте життя... Але вже ні сил ні натхнення немає. А часом і часу, бо знову робота. Я помітив, що коли я можу розмовляти лише про роботу, коли вона мені сниться, коли я розгрібаю робочі проблеми уві сні - щось в житті йде не так. Іноді засинаю під телевізором, попередньо нажершись... як Гомер Сімпсон! А іноді проблеми крутяться в голові, і заснути не можу до 2 ночі. Книжки спасають, але підйом за годинником...

От написати про сімейні проблеми, про особисті, про роботу - все це ж ніяк не скаже, як мене все дістало. А саме страшне, що я навіть не знаю де вихід!

ЖЖ трохи публічне місце, зазвичай таке не пишуть... але я занадто часто думаю про гроші. Не тому, що я мало заробляю, а від того, що від мене залежать рідні. Вирішити разом їх проблеми я не можу. Допомогти мені їх вирішити вони не хотять. І кинути не можна і тягти важко... Навіть в тих випадках коли в силу наявності вільного часу, чи взагалі потреби, бо життя не кінчається завтра, щось зробити, хоча б спробувати, хоч трохи - нічого... Я пробував говорити, спочатку делікатно, потім більш твердо. На жаль результату немає. А час іде... Коли складаються обставини, що можна легко щось зробити, а їх не використали, то потім треба прикласти дуже багато зусиль, аби зробити те саме! Або прийдеться чекати нових таких обставин. А час іде... і може бути просто пізно... Я не говорю про високі матерії, типу поки молодий хочеться всього, чи дитячі мрії треба реалізовувати в дитинстві, а не на старість, ні, хоча саме так і потрібно робити! Я про земні речі... Бо правило те ж саме - все треба робити вчасно.

Простий приклад: навесні давав гроші на кондиціонер, кажу, встановіть собі кондиціонер, буде літо, буде спека, а так вам буде комфортно. Але... виявилось дуже складно вибрати, бо завеликий вибір, і тому ніхто палець об палець не вдарив... А потім, як прийшла спека, - ой, нам погано, ой ти запхав нас в бетонні стіни, ми переїздимо до тебе в село, а ти постав нам десь розкладушку ми будемо там жити! І фігня, що будинок я знімаю не сам, і що це мені не буде де там спати, що жилових кімнат всього дві. На відповідь "ні!" - починаються маніпуляції - так, ти правий... нікому ми не потрібні, так, у вас своє життя, а шо ми... нам доживати вже... скільки вже тут лишилось... Нічого страшного, ми тут посидимо... Ти не турбуйся, все добре... А потім починаються болячки, тягання по лікарям, діагноз поставити ніхто не може, вже другий інститут досліджує, а приступи не кінчаються. Винуватий в цьому я? Було піти і купити той сраний кондиціонер самостійно. Чи виховувати?

Інший приклад, кажу, поки є час і можливість - роби щось, треба заробляти авторитет, треба якось розкручуватись, ставати на ноги, я навіть готовий зробити невелику інвестицію - почни щось робити. Вже привів мільйон прикладів, вже придумав масу занять, вже знайшов з ким співпрацювати, зробив сайт... Але читати скачані книжки з мережі цікавіше і казати мені весь час одне і теж - "а що я можу зробити"... Звичайно це простіше. Жаль тільки час іде... і потім буде пізно... Чи треба самому все зробити, розкрутити бізнес, заробити ім"я, напрацювати зв"язки... Або пнути ногою на вулицю, для виховального ефекту?

На жаль такі ситуації повторюються і повторюються... Якщо іти по шляху - зроби все сам, то треба щось робити з часом... 24 години не вистачить, треба іти на курси по тайм менеджементу чи що... Якщо по другому шляху - організувати інших, то може я знову не правий - треба вміти мотивувати і заставляти? І що робити?

А поки приймаю участь у скандалі - чого це я не запропонував сестрі поїхати зі мною та моїми друзями на море в Турцію, хоча в неї навіть немає закордонного паспорта! Не треба пояснювати хто мав би оплатити поїздку. Тепер зі мною не розмовляють...

Дійсно, як поступати? Окреслити границі власних інтересів і охороняти їх? А з іншого боку - то ж рідні, як допомогти, щоб не посадити на шию?

Як же він мене дістав! Чого ці комісії вони придумуть кожного разу нові! То за переказ грошей між моїми картками, завжди було 50 коп, тепер 1% від суми, бо моя друга картка раптом стала зарплатною! То за переказ між картками свого ж банку - та сама ситуація! Чат говорить зі швидкістю 1 слово в 10 хвилин. І просто бісить фразами типу "нецільовий платіж на цільову карту". От шоб воно значило! Прошу зі мною розмовляти людською мовою...

Переказував гроші мамі на картку, завжди це коштувало 50 коп. Сьогодні здерли 20 гривень - просто прийшли гроші на 20 гривень менше ніж вислав. Питаю у привата - чого? Відповідь - бо у нас такі тарифи! А коли помінялись - у січні! А чого ж тоді в минулому місяці такої комісії не було? То ми вам перерахуємо і знімемо! Ну не суки! Витратив годину аби дізнатись, що вони змінили тариф! Мене вже тіпає!

Я вже мовчу, що ще перед Новим роком замовив їхню кредитку... До цих пір немає... Вже і дзвонив, і два рази приїздив - казали, що типу готова, забирайте! Ніхрена немає! А те, що можна до одного рахунка випустити додаткову карту, а в мене так завжди і було, до того ж в тому ж Приваті, взагалі шок - як таке можливо! А срана реклама в банкоматі: поки чекаєш на наступне меню - чеканутись можна! Чого в інших банкоматах зняття готівки займає секунди, а в Приваті стоїш і втикаєш...

Посилаю весь свій негатив променем прямо у голову тих хто це все придумує!
А ще цей янукович і ко! Хочу в еміграцію! Негайно!

Все намагаюсь змиритись з вибором 48%... Думаю, добре, нехай, все одно вороття назад не буде. Але це до першого ввімкнення телевізора. Як тільки та чорнорота почне плескати, в сторону Тимошенко, мене починає гидити... Ну я розумію опоненти, ну може і я не правий, але ж таких як я 45%... То що, мені вже не має місця в цій країні?

Їду на роботу... Перекриті дороги, натовп біло-синіх орків суне до ЦВК... Що ще вам треба?!?! Фонтани вимкнені - нема де прати шкарпетки! В переходах туалетів нема! Ідіть додому! Ваш янікович-якубович вже переміг!

Час пішов назад. Треба буде до травневого параду приготувати штучний яблуневий цвіт. Може плакатик медведу намалювати, щось типу дружба навіки чи братські народи... чи як воно там російською... Не буде Україна незалежною державою ніколи. Тільки короткі спалахи час від часу в історії... Ось черговий спалах гасне. А причина? Причина проста - українці дуже розумні і інтелектуальні люди. З висоти розуму вони розуміють, що всі політики однакові, що влада бреше і краде і третього не дано. А моя хата з краю, але ж я типу громадянин, я, такий класний і у нас же ж демократія, отож я виявлю волевиявлення - і проголосую проти всіх! Ось такий я мудрий і далекоглядний! От! А ковбаса в магазині все одно буде - не ті часи!

Але мені вже соромно... Як я скажу тепер хто президент моєї країни? Як я можу відноситись до влади серйозно, коли радник у цього президента базарна баба, рот, в якої не закривається ні на хвилину? Господи, як таке могло вродити львівська земля...

І от шо тепер? Мені кажуть, що я повинен проявити повагу до іншої половини країни і прийняти переможця? Добре... нічого ж іншого не лишається. А тепер спробуйте привити мені патріотизм. До речі, добре що встигли навчити "вождя" української, то може раз на рік на Новий рік і почуємо її.

Ще не вмерла Україна? То добийте її, аби не мучилась!

Вранці подзвонив телефон і розбудив мене. Систезований голос англійською мовою називав якісь цифри, я так і не зрозумів що то було, але вже і спати більше не міг. Підійшов до вікна, в мене далеко видно, а там - осінь. Сонце освітило жовті дерева, стоять сонні хатки на берегу озера, а в далині труба, з якої валить дим строго вертикально, проїхав потяг і стала тиша... Осінь... Час осінніх депресняків і підведення підсумків прожитого року. Моя баба вчора подивилась на жовті листя і сказала - все готується до зими... Завершується черговий цикл життя, я знову став на рік старше. Дивлюсь у вікно, а там дівчата бігають навколо озера, молоді, енергійні, фігура і все таке. Порівняв з собою, от кажуть тяжесть віку, я вже знаю що це. Колись у молодості, голова була пуста, ніяких авторитетів, я все сам краще знаю, тому нікого не слухаю... Ролі помінялись. Голова не пуста і має вже що передати, та молодості воно не потрібно. Отакий парадокс життя. Моє життя, мої спогади, мої знання. Отакий собі егоїзм. Життя, спогади, знання можуть бути розділені тільки з тим, хто поруч з тобою їх набував. Тільки тоді спогади піднімають емоційні хвилі і дарують радість. Суниці, обливання водою, вогнище вночі, повернення додому вранці... Мив на подвір"ї машину і як калейдоскоп - раз, і склалася якась картинка і тут же відгукнулись спогади - а пам"ятаєш, було! Пам"ятаю! І радісно. Отакі мої скарби. Як колись у дитинстві. В мене була коробочка, в яку я ховав свої "скарби". Там у мене були перебивні картинки, скляна кулька, червоний скляний рубін, срібна монетка, перлинка... Для мене то було Скарб! А, скажімо для моєї сестри - пунктик, бо туди треба обов"язково залізти і позабирати все. Так і прийшло, що матеріальний скарб не вічний. Спогади... Добре, що я не пам"ятаю погане. Погане для мене існує лише в теперішньому часі і найближчому минулому, поки пам"ятаю. Метушня не дає насолоджуватись життям, не дає часу зосередитись на відчутті щастя. А спогади вільні від метушні. Навіть те, що колись дратувало, тепер видається смішним. От лише цінність цього "скарбу" лише для мене. Навіть близькі люди розцінюють все це як мотлох, і як моя сестра колись, намагаються все це повикидати, заставити мене це забути і ніколи не згадувати... І що приховувати це? Не люблю брехні...